Повернувшись із відпустки, я порахував можливим хіба що знайомим повідати одну обурливу історію, свідком якої ми із дружиною були в Шарм-Аль-Шейху. Щораз при цьому категорично заявляв: віддавати її розголосу через ЗМІ не має наміру, тому що тема “наші за кордоном” давно вже набила оскому читачам. Зрячи, виявляється, зарікався…

Сутінковим вечором ми із дружиною прогулювалися по пустельному березі крихітної бухточки. Раптом у якій-небудь сотні метрів спереду – трійця, що метається по пляжі під п’яні вигуки. У міру нашого наближення нечленороздільна колись мова ставала, на жаль, розбірливої.

- Я, пацан з Ростова, у Єгипті! – у дикому захваті репетував парубок, вбігаючи у води Червоного моря. Двоє супутників, він і вона, кинулися слідом, вивели його, що пручається, під руки на берег. На якийсь момент “пацан з Ростова” вирвався, схопив і жбурнув у море парні рекламні щити, шалашиком стоявшие на пляжі. Допомагати урезонювати “про, щасливчика” прийнялися й службовці готелю. Годувальник ніяк.

- Єгиптяни, – репетував той, – ссіть мій…! – і далі по тексту.

Наступного дня в одному з відпочиваючих я довідався вчорашнього возмутителя спокою. Було “пацанові” усяко за тридцять.

…Пройшов місяць, і виявився я на фінсько-російській границі. Черги немає – криза підкосила шопников, остепенил туристів. Фінський КПП пройшли буквально за десять хвилин, російський – за сорок: у нас – звична зайва паперова й інша тяганина й… як говорить мій син, у черзі із трьох машин завжди найдуться дві, які постараються пролізти без черги. Машин, крім нашої, справді було два: потужний чорний “мерседеси” і симпатичний червоненький “лексус”. Гучною компанією пасажири “солодкої парочки” (я про автомобілі) направилися в будинок митниці, а коли вийшли, один з них обурився:

- А що це нас обігнали?!

“Обгонщиками” нас зробили прикордонники. Оскільки документи ми оформили раніше, регулювальник і нам запропонував просунутися вперед. Але незабаром за невідомими мені причинами “мерс” з “лексусом” відновили “справедливість” – і виявилися на КПП поперед нас.

В “мерса” був багатозначний номерний знак: 001. А для таких лохів, як я, за лобовим склом лежала ще й картонка з гербом Російської Федерації. Головний у компанії, солідний чоловік років п’ятдесятьох, був без краватки, без піджака, у сорочці з короткими рукавами. Вихідний день, людина на відпочинку. Втім, може, і не на відпочинку. Вертався з відрядження? Все-таки службовий автомобіль і водій при ньому…

Вів чиновник себе, звичайно ж, не так зухвало, як той єгипетський “пацан з Ростова”, стриманіше (пікантні подробиці навмисне опускаю), але в кожному разі навколишн не повинні були навіть засумніватися в його значимості. Мимоволі спостерігаючи поводження цієї людини, я в черговий раз задався питанням: як 30-літнім “пацанам з Ростова” за 20 років вдається підніматися по службовим сходам? Невже їхні начальники – на будь-якому щаблі цих самих службових сходів – не розуміють, що хамство, тим більше показне, одного такого “пацана з Ростова” перекреслює досягнення й заслуги всього відомства? Тим більше що це не годувальники, а нахлібники.

Не знаю, де “солодка парочка” прохлаждалась наступну годину-інший, але нас вона обігнала ще раз. На самій складній ділянці дороги, там, де траса “Скандинавія” зливається з Виборзьким шосе. Природно, обігнала по зустрічній смузі. Не стояти ж з таким номерним знаком у кілометровій пробці…

…Між Єгиптом і Фінляндією я був у Єрусалимі. І почув розчуленим, вимовленим напівшепотом, із придихом:

- Господи! Я, сільське дівчисько, на Святій землі!